...так казала Sylvia Plath
Ти – тінь моя...
Ти – тінь моя, що затулила світ,
Заволодівши мороком і світлом.
Ось вечоріють вже слова мої, що вперше мовлені
Були ще на світанні, – Не встиглося.
Ти – тінь моя...
Криниці забуття вмлівають спекою
Важкою, чорнотлінням.
Моя хода вже не розбудить серця пам’ять,
Давно уже зів’ялої й чужої, –
Такої рідної ще вчора, – Не встиглося.
Ти – тінь моя...
У кутиках припіднятих губів,
Ти – тінь моя, що вперше посміхнулась.
Переповзаючи з байдужих "так" чи "ні",
Все ж падає, підкошена одчаєм. Не встиглося.
Ти – тінь моя...
Гарячий серпокрил, колосус шелестливий –
Обрамлення для серця золотого.
Поважно віями ворушить і
Без сліз спадає в чорні рілля безголосі,
Шепочучи останнє: Пам’ятаю...