Так приходить неждано. Ніби тріск у сусідній кімнаті.
Надломилося щось невідоме й безсиле до щему.
Ти – здригаєшся в сні. Ти – пробуджений криком лунатик,
Що у безвість летить одиноко, самотньо-нікчемний...
Так руками лопочеш і хитаєшся в такт з заклинаннями;
Підбираючи залишки снів з-під вогненного свисту шасі.
Тільки пізно уже і очима сумними й прощальними,
Обертається куля все швидше навколо своєї осі.
Так приходить неждано. Із затиснутим в горлі мовчанням.
Ти не зможеш сказати ні слова: ні "так", ні "прощай", ні "навік".
Срібно-білий сторож поцілунком своїм порцеляновим,
Відганятиме хмари-страхи від зіщулених міцно повік.
Він розкурить цигарку нічного й захриплого голосу,
Як молочні густі тумани на руках занесуть на світанні.
І нарешті, нарешті, прихилить сумну свою голову
Заспокоєне Сонмо тремтливе, в солодкім риданні...