Щоб не відбулось, не плач, так влаштовані люди.
На жаль, по іншому не буде, все пройде, не плач.
Просто пробач, повір час їх засудить.
А люди це лише люди, кожен з нас своє обирає.
Хтось образу ковтає, разом з медовухою.
А інші чують душею, за завірюхою.
І їм не потрібні ні трава, ні горілка.
Як в порожній електричці заплаче сопілка.
І ця спілка пам'ятає всіх хто не зміг повернутись.
Вони знають шлях хвилі, щоб берега доторкнутись.
Вони чують як вітер колисає кульбабки.
І знають де і як треба ставити крапки.
Вони не мають ні якого «над» привілею.
Вони просто володіють живою душею.
Вони допоможуть, якщо болить.
І щиро вірять - нам пощастить.
І знов, час вітряним птахом.
Крилом, в небі над дахом, бувай, чекай.
Нехай, дощем цілованой аркою.
Старою мольфаркою пішов у парк останній трамвай.
А ти знай, доба буде за троє, коли нас не двоє.
Та кожну, прожиту мить, серце болить.
Крізь засади досади.
Гіркоту і зради.
Воно, шепотить, нам пощастить.