Снiг в гаю, але весною
розiв'ється гай.
Може, долею ясною
зацвiте мiй край.
В небi мла, а сонце гляне -
мла розтане вмить.
Може, мiй народ повстане,
морем зашумить.
Сон, але всю землю збуде
жайворон-гонець.
Ну коли, мiй сонний люде,
знайдеш сну кiнець?
Смерть, але її задуше
пiсня, смiх i рух.
Ну скажи, народна душе,
чи живий твiй дух?
На обличчi рабства туга,
безпросвiтня мла.
Де ж то гордiсть твого духа
вiльного орла?
Що вона тобi робила,
як вiки ти гнив,
почорнiлая могила
мiж зелених нив?
Як вулкан стоїш ти згаслий,
але чую я,
що в душi твоїй прекраснiй
море ще огня.
Вiрю я, що обороне
сам себе мiй край.
О, мiй велетню Самсоне,
пута розривай!