Моя електричка везе мене з дому до дому.
Дивлюсь за вікно, на осінні пейзажі сумні.
Це воля, цей простір – вони не потрібні нікому.
А, може, це просто від втоми здається мені.
Сусіда мій пляшку дістав, він розказує з смаком,
Як він воював з москалем за свободу Чечні.
Він майже все бреше, але наливай, гайдамако, -
Ти, хоч і далекий, а все ж таки родич мені.
Поміж містом і селом – рудий вечір за вікном.
І тому отут, в вагоні, лиця людей червоні.
Від тюрми і до тюрми
Мчать по рейках дві юрби.
І нікому не вдається
Вийти там, де заманеться.
Красуне моя, наша зустріч – як постріл в дорозі.
Якби не вагон, не оці паралельні шляхи,
Ми вийшли б з тобою і впали в отім верболозі,
А зверху Господь відпускав би всі наші гріхи.
Поміж містом і селом – рудий вечір за вікном.
І тому отут, в вагоні, лиця у людей червоні.
Від тюрми і до тюрми
Мчать по рейках дві юрби.
І нікому не вдається
Вийти там, де заманеться.
Нас губить не кривда, не зрада, а болісна звичка
Робити покірно все те, що обридло вже вкрай.
Від дому до дому бездомних везе електричка, -
Від пекла до пекла летить, проминаючи рай.
Поміж містом і селом – рудий вечір за вікном.
І тому отут, в вагон, лиця у людей червоні.
Від тюрми і до тюрми
Мчать по рейках дві юрби.
І нікому не вдається
Вийти там, де заманеться.